Найшановнішою нагородою в солдатському середовищі була, є і буде медаль „За відвагу”. Коли вже мирного часу на початку шістдесятих скромний кіномеханік Микола Воронов одягнув новенький костюм, на якому сріблом і латунню засяяли фронтові нагороди, він відразу звернув на себе увагу компетентних органів. Адже груди ветерана були увінчані відразу п’ятьма медалями „За відвагу”! Перевірку Олексій Миколайович тоді пройшов − запроси до архівів підтвердили законність носіння Вороновим кожної з п’яти відзнак солдатської доблесті. Його оповідь про війну, нехитра, як і саме солдатське життя.

Воронов Олексій Миколайович народився 15 жовтня 1923 року в селі Покровському Тербунського району Липецької області, що в Росії. Гвардії старший лейтенант запасу. Був тричі раз поранений Нагороджений п’ятьма медалями „За відвагу”. Окрім того має ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня Богдана Хмельницького, медалі „За оборону Сталінграду”, „За визволення Белграду”, „За перемогу над Німеччиною. Визволяв Україну, Бессарабію, Румунію, Болгарію, Угорщину, Югославію та Австрію. Під час війни був кулеметником і радистом. Війну закінчив начальником радіостанції, сержантом в місті Вільдоні, що Австрії. В повоєнні роки довгі роки працював кіномеханіком.

− Можливо існують якісь генетичні таємниці вашої сміливості?

− Народився я в звичайнісінькій сім’ї. Мої батьки Микола Петрович і Матрона Матвіївна мешкали в селі Покровському Тербунського району Липецької області. Я був старшим в сім’ї, окрім мене було ще дві сестрички. Закінчив семирічку. Звістку про війну ми почули з радіо. Коли війна розпочалась, нашу родину евакуювали до Саратовської області. Ну, а далі наприкінці 41-го я пішов навчатися до Моршанського кулеметно-мінометного училища, що на Тамбовщині. Шість місяців провчилися, дійшла черга до екзаменів, але прийшов наказ Сталіна про відправлення курсантів в Сталінград, де на той час склалося загрозливе становище.

− Тобто, лейтенантських кубарів ви не отримали?

− Які там кубарі! Відправили нас до Пензи, де було сформовано наш 220-й стрілецький полк 62-й стрілецької дивізії, погрузили в ешелон, і до Сталінграду. Але до міста не доїхали, німецька авіація не минала жодного ешелону, який намагався прорватися до Сталінграду. Довелося нам 250 кілометрів пішечки йти. Дісталися Сталінграду, а там пекло! Район міста Ринок нагадував зону мерців. Тілами загиблих були встелені зруйновані вщент квартали, колись красивого міста на Волзі. Тіла було занесло заметами снігу, адже хто їх ховав, чи до цього тоді було! Ці пагорби під якими лежали мерці слугували нам своєрідним прикриттям від куль противника. В Сталінграді мені довелося бути кулеметником.

− Що запам’ятався вам Сталінград тоді в далекому 42-му?

− Перш за все тим, що кожної ночі німці брали в нас собі язика. Ніч минула, когось вже не дорахувались. А вдень вже чуєш, як по той бік позицій в рупор свої, колишні товариші закликають нас здаватися в полон та як їм тут добре в німців. А одного разу наш кулеметний батальйон накрила ворожа артилерія і так, що всього залишилось три боєздатні розрахунки на всю дивізію. Та й саму дивізію довелося відводити до тилу на переформування.

− Зброї вистачало в Сталінграді?

− Хлопці з мого кулеметного розрахунку були озброєні гвинтівками і автоматами. А взагалі стріляли з усього, що під руку потрапляло. Саме тоді видали нам сталеві нагрудники, своєрідні бронежилети, але від них користі не було. Чому? До земельки не притиснешся в ньому, заважає. А іноді так хочеться втиснутись в рідну землю, коли навколо все гуркоче і рветься! А ось каску носили обов’язково. Вона, касочка в бою була незамінною.

− Олексію Миколайовичу, а вище командування вам доводилося бачити на полі бою?

− А як же. Бачив. Але ми на нього особливої уваги не звертали. Наша справа солдатська − воювати, але на начальство витріщуватися. Адже, може так статися, що будеш головою вертіти – дурну кулю піймаєш. А ось комдива нашого не довелося побачити. Подейкували, що він потрапив до полону. Як воно там було, піди тепер розберися, але листівки на яких було зображено комдива довелося бачити. А під фотографією його заклик до нас здаватися в полон. Листівки ті, нам німці з літака скидали. Словом, незабаром нашу дивізію розформували, і я потрапив вже до 343-ї стрілецької дивізії.

− Як прийняли вас в новому з’єднанні?
− Вишикували. Медалечки дали, і сказали, що рано-вранці підемо в атаку.
− А сто грамів для хоробрості?

− Який там сто грамів! Адже я чужак. Я навіть не знав чи занесено мене до списку нової частини. О 4 годині ранку 25 грудня, коли німець святкував своє Різдво, нас вивели на передову, але ось біда, ніхто не сказав, що ми повинні робити. Лежимо на снігу, значить, перед Мамаєвим курганом, попереду, кроків за двісті німецькі позиції. Чую наше „Ура!” − стрілецькі підрозділи нашої дивізії в атаку піднялися. Мені б зі своїм кулеметом їх підтримати, та можу, боюся своїх зачепити. Вирішив відкрити вогонь по тому місцю, де раніше запримітив кулемет німців, адже якщо він відкриє вогонь – буде лихо! Зробив пару довгих черг зі свого „Максима”, а далі віддав наказ своїм: „Кидком, вперед!” А сніг глибокий, пояса сягає. Тягнемо свого кулемета волоком на лижах. Німецький кулеметник напроти запанікував, крикнув своїм: „Ахтунг, рус!” і драпу. Добігли ми до фріцівського бліндажа. Я до свого „Максима”, щоб розвернути і тут мене куля знайшла. Словом, поранило мене в ногу. Три місяці провалявся я в медсанбаті. Ось так для мене німецьке Різдво закінчилось.

− Олексію Миколайовичу, а представники яких національностей воювали у вашому розрахунку?

− Узбеки. Важкувато з ними було. Адже мову знали вони погано. Тільки один з них добре знав російську − Аслам Каримов.

− Чи не рідня він колишньому президента Президенту Узбекистану?
− Я теж думаю. Може й рідня. Дядько чи там батько…

− Після того як я відлежався в медсанбаті, довелося мені потрапити до 116-ї дивізії, яку згодом перекинули під Курськ на Білгородський напрямок. Наша дивізія знаходилась спочатку в другому ешелоні, а коли підійшов час нас відправили на передову. Одного разу нам видали перепуску і відправили в тил за боєприпасами. Йдемо, значить, з хлопцями, а там гармати в лінієчку і міномети наші стоять. А відстань між ними кроків з шість буде. Я ще тоді, пам’ятаю подумав: „Ти диви як щільно розташовані! Наче оселедці в діжці!” Коли ми пройшли шість рядів артилерійських та мінометних позицій, натрапили на зелених кашкетів. Вони здійснювали охорону тилу. Перехоплювали різних там диверсантів та дезертирів. Поводилися прикордонники чемно. Перевіривши перепустку, вони навіть показали куди нам прямувати треба.

− Олексію Миколайовичу, з боєприпасами зрозуміло. А годували як?

− Годували нас слабенько. Їсти хотілося постійно. Воду закип’ятиш, кинеш туди борошна, ось тобі й галушки. На добу давали буханець хліба з розрахунку один на трьох чоловік. Влітку ще півбіди, його розрізати можна було, а ось взимку, хоч сокирою теши. Накришимо його на купки і ділимо. Один відвертається, а інший запитує в нього, кому, мовляв, ця пайка? Ось так і харчувалися. А одного разу ми вирішили скористатися „гуманітарною допомогою”…

− Це ж як?

− Німецькі окопи були зовсім недалечко від наших. Одного разу запримітили ми, що в них на саморобній плиті казанок парує. А в нашій голодній уяві виникла думка, а, що, як там шмат м’яса? Так захотілося їсти, що не передати вам! А в нас хлопчина був так меткий, словом, зірвиголова. Він і каже: „Хлопці, піду, не можу терпіти, так їсти хочеться! Ви прикрийте мене кулеметами”. Ми йому, мовляв, ти що, уб’ють! А він: „Усе одно, через годину „Ура!” і теж уб’ють, так хоч м’ясця покуштуємо. Словом, поліз він туди, дістався, та ось не повезло нам, в тому казанку виявився гороховий суп, з ним не побіжиш − розплескаєш. Так цей смільчак згарячу суп той німцям в бліндаж кинув і втікати назад. Фріци по ньому відкрили вогонь, а ми в свою чергу по німцям. Ледве дістався „супокрад” до наших окопів. А через деякий час до нашого розташування прийшов капітан з розвідки і запитує: „Хто це у вас тут за супом до фріців бігав?” Одним словом, забрали нашого відчайдуху до розвідки служити.

− А, який був в роботі кулемет „Максим”?

− Добра зброя, що й казати. Потужний і надійний. Ось тільки одного йому бракувало – надто тяжкий. А так добра зброя. Лежиш, тиснеш собі на гашетку і, знай, поливаєш ворога свинцем. Головне, щоб стрічку, не перекосило, адже вона з брезентини. Для того, щоб „Максим” не перегрівався необхідно було йому в кожух вчасно водичку підливати. Взимку, щоб вода не замерзала, глицеріну туди добавляли. Щиток на «Максимі» сміливості додавав кулеметнику. Щиток той, не всяка куля брала.

− Зброя виходила з ладу?

− А як же, передова – не будинок відпочинку. Одного разу, мій кулеметний розрахунок змінював позицію. Перебігаємо, значить, з місця на місце. Я – попереду з кулеметом, за мною розрахунок гуськом. Бачу, одна міна недалеко розірвалась, інша – вже ближче. Ну, думаю, німець пристрілявся, помітив наше пересування – зараз третя міна нас накриє. Кричу своїм хлопцям щодуху: „Лягай!”, а сам кинув кулемет і в бік відповз. І тут як гахне! Мене, тоді земелькою зачепило. Отямився, глядь на себе, ніби все добре – руки-ноги цілі. А кулемет, як корова язиком злизала! Що за бісовщина! Може мені очі повибивало? А може я вже на тому світі? І тут я озирнувся назад. Ба, а він сердешний весь понівечений лежить кроків за двадцять кроків від мене. Зняв я замок з нього, щоб командиру показати, що не кинув казенне майно на полі бою, і гайда до свого розташування.

− Олексію Миколайовичу, а чого ви боялися на війні?
− Перш за все оточення і полону.
− А смерті?

− І смерті боялися, а хто її не боїться, коли тобі ледве за двадцять. Якщо піднімаєшся в атаку, сили волі набираєшся, адже все одно треба йти, куди діватися!

− А в Бога вірили?

− Ні. Адже на війні як? Доба минула, живим залишився, значить не твій день сьогодні. Головне на війні що? Не панікувати. А солдата, до речі, який на смерть чекає, відразу видно. Ось форсували ми Дністер, а зі мною мій напарник був Єжов. І каже він мені, мовляв, все хана мені, Льоша, сьогодні, адже плавати я не вмію. Скажу вам, що Дністер − швидкий і широкий. Пливемо ми на човні, він катушку мотає, щоб на дно річки дріт зв’язку покласти, і тут прямісінько посередині річки нас накриває німецька артилерія. Човен перевернувся − Єжов на дно. Ось так і втопився солдат.

− Олексію Миколайовичу, а що все-таки дозволило вам вижити в тій страшній війні?

− Думаю, що любов до життя. Ось, як сьогодні пам’ятаю одну історію, яка трапилася зі мною 1-го Травня в Австрії. Так сталося, що ми вирішили з хлопцями заночувати в одному кинутому будиночку. Вранці один з наших виходить на ґанок, а його автоматна черга враз і скосила. Інший теж падає. Виявляється поки ми спали, німці заблокували вихід з будинку і вирішили нас перебити. Залишились ми в тому будинку з Ванею Геращенком. Що робити? А на вікнах грати металічні, товщиною з палець будуть. Ваня кремезніший від мене був, як схопився він за ті грати, звідки й сили ті взялися! Мабуть, що жити хотілося! Одним словом, вирвав він ті грати і ми дьору звідти. Так драпали, що я радіостанцію свою загубив по дорозі. Прибігаємо до своїх. Доповідаємо комбату, що, мовляв, натрапили на німців, ледве врятувалися, а він до мене: „Давай за радіостанцією, не притягнеш, до штрафної роти відправлю!” Що залишалося? Пішов, слава Богу, з горем навпіл, притяг я ту радіостанцію. Ось, що таке війна!

− А яким німець був солдатом?

− Що там про нього говорити. Солдат, як солдат. Скажу вам лише одне –жити хотілося всім. А ще, по правді, ані ми, ані німці не хотіли воювати. Але був обов’язок.

− Олексію Миколайовичу, вам довелося визволяти Європу, як вели себе там наші солдати?

− Скажу вам чесно по-різному. Ось, наприклад, такий випадок, стався на моїх очах. Бій на вулицях одного з міст. Кулі свистять, вибухи мін. А тут невідомо звідки хлопчик з дівчинкою за руки йдуть. Навколо пекло, а вони за руки йдуть. Ми піднялися в атаку, біжимо, і тут один з наших солдатів в дітей свій автомат розряджає. Ми до нього, мовляв, що ти робиш дурню! Ти куди стріляєш, не бачиш, що то діти?..

− А з трофеїв щось перепало вам?

− Признаюсь чесно, нічого не брав. А ось хлопці посилочки додому відправляли. Пам’ятаю, як мій напарник Ваня Геращенко склав якісь дитячі речі до невеликого ящичка і відправив додому. В нього там дружина і дитина були. А ось я, коли додому прийшов, дізнався, що мої батьки теж „від мене” посилку отримали. Виявляється, що були сформовані спеціальні бригади, які займалися підготовкою і відправкою посилок на наші домашні адреси.

− А що отримали від „вас” ваші батьки?
− Тканину якусь в клітинку. Та ще щось там. Сьогодні вже не пригадаю.
− Офіцери, мабуть, посилки додому набагато цінніші відправляли?

− Не знаю, може й так. Пам’ятаю, що у нас начальником медсанбату був капітан. Так він за трофеями на підводі з тилу на передову приїхав. Завантажився всіляким барахлом і гайда назад. І треба було такому трапитися, що його „обоз” потрапив в німецьку засаду. Так цьому капітанові так обличчя посікло, наче ножем порізало. Шкіра просто клаптями висіла. А що скажеш – поранення! Тепер капітан скаже, що воював. Ось так. На війні було всяке.

− Олексію Миколайовичу, а сто грамів за Перемогу покуштували?

− Я не пив взагалі, тому, напевно, і вижив. На війні, що головне? Не втратити пильність. А оковита знімає бар’єри, притупляє почуття самозбереження. Скільки хлопців загинуло на моїй пам’яті із-за тої клятої горілки! Хлопці мені довіряли не тільки зберігати, але й ділити горілку. Знали, що я не п’ю, тому така й довіра була. Лише одного разу мене примусили випити спирту. Було це в Угорщині. Вересень 44-го. Німець там особливо лютував. Загнав він нас в озеро Балотон. Просиділи ми в тому озері цілісінький день по шию у воді, щоб, значить, перечекати небезпеку. А коли увечері вийшли на берег, нам свої хлопці за допомогою ложок почали розчіпляти зуби, щоб залити до рота спирту, так нас від холодної води скрючило!
На моє запитання, як мовляв, ви „примудрилися” отримати аж п’ять „Відваг”? Старий солдат скромно відповів: „Воював…”

Підполковник
Олександр Филь,
Начальник Центрального музею
Держприкордонслужби
Київ-Луганськ-Первомайськ-Київ.